Постаті. Іван Юрійович Пажо відзначає 80-річний ювілей - ФК "Говерла"
Інтерв'ю
10.12.2015
Постаті. Іван Юрійович Пажо відзначає 80-річний ювілей

10 грудня 80-й День народження зустрічає екс–гравець та тренер ужгородської команди «Говерла» («Спартак», «Верховина», «Закарпаття» Іван Юрійович Пажо.

З цієї нагоди вся закарпатська футбольна родина разом із керівництвом та всім колективом Федерації футболу Закарпаття, ФК «Говерла» (Ужгород) щиросердечно вітають Івана Юрійовича з чудовим ювілеєм і зичать йому перш за все міцного здоров’я, а також родинного затишку, матеріального достатку і усіляких земних гараздів.

До цих вітань приєднуються усі екс-гравці ужгородської команди майстрів за які грав та тренував ювіляр, члени обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України, колектив газети «Спорттайм»….

Цей невисокий на зріст, коренастий, витривалий та наполегливий Іван Пажо був не тільки футболістом-універсалом, котрий міг успішно грати на всіх позиціях, крім, звичайно, у воротах. Свого часу у складі баскетбольної команди ужгородського «Спартака», яка виступала на першість України, був чемпіоном області (1952 р.), а через рік – чемпіоном Ужгорода з боксу (1953 р.) серед своєї вагової категорії. Та ужгородець не став ані баскетболістом, ані боксером, зате став хорошим футболістом й тренером.

Наша довідка: Іван Юрійович Пажо народився 10 грудня 1935 року в Ужгороді. Півзахисник, форвард. Ще навчаючись в ужгородській ЗОШ №1 імені Т. Шевченка виступав за різні дитячі та юнацькі команди, як обласного центру так й Закарпаття. Першим тренером у нього був відомий у той час дитячий наставник З. Дьєрфі-ст.

16-річним юнаком уже почав грати за ужгородський «Спартак-2», а в 1954 році – за «основу». Встиг пограти за улюблену команду тільки один сезон – призвали на дійсну військову службу.

1955–1957 рр.– гравець львівської армійської команди ОБО (Окружний Будинок офіцерів).

1956 рік – у складі збірної команди Прикарпатського військового округу Іван Пажо став володарем Кубка Збройних Сил СРСР.

1957–1958 рр. – виступав за полтавський «Колгоспник».

1958–1968 рр. – гравець ужгородського «Спартака» (до 1961 р.), а відтак «Верховини».

Із 1961 року Іван Юрійович був граючим тренером головної команди Закарпаття. За ужгородський ФК «Спартак» («Верховина») він зіграв 228 матчів – це другий показник після С. Асталоша (до 1970 р.). Входить у символічний «Клуб імені Ю. Чиркова».

1969–1971 рр. – інструктор обласного спорткомітету облвиконкому.

1971–1976 рр. – тренер ужгородської команди «Говерла», яка в 1972 році вперше і востаннє в своїй історії виборола срібні медалі чемпіонату СРСР (2-га ліга, клас «А», Українська зона). Головним тренером ужгородців був екс-форвард ужгородського «Спартака» та київського «Динамо» Д. Товт).

1976–1980 рр. – інструктор ДСТ «Трудові резерви».

1980–1983 рр. – тренер ужгородської «Говерли».

1983–1987 рр. – інструктор обласного спорткомітету.

1987–1988 рр. – головний тренер ФК «Закарпаття» (Ужгород).

1988–1991 рр. – провідний спеціаліст облспорткомітету.

1991–1999 рр. – секретар федерації футболу Закарпаття.

Із 1999 року Іван Пажо на заслуженому відпочинку, однак із футболом не поривав принаймні ще 5 років: він інспектував матчі першої та другої ліг на першість України серед неаматорських команд, а також працював інструктором зі спорту на ужгородському стадіоні «Авангард».

Усього траплялося в його спортивному житті – успіхи і невдачі, злети й падіння. Але Іван Юрійович з тих людей, котрі йдуть до своєї мети впевнено й наполегливо і будь-що намагаються її досягти. Самовдосконалення – його принцип, людяність та відвертість – козирі в спілкуванні. У багатьох командах довелося виступати футболісту, котрий був, як кажуть на всі руки мастак. І у захисті міг дати собі раду, і у центрі поля міг з партнерами організувати атаку, а на передньому рубежі завершити її точним пострілом у брамку суперника. Іван Пажо – гравець завидного спортивного довголіття, котрий усе своє свідоме життя пов’язав із футболом.

 

Ексклюзивне інтерв’ю:

– Іване Юрійовичу, давайте разом поринемо у Ваше дитинство й розпочнемо розмову з Ваших перших футбольних кроків. Як усе починалося?

– Як усе починалося, по-правді казати, достеменно нині уже й не пам’ятаю. Війна. Хоч на Закарпатті її, як такої не було. А ось під час визволення краю у 1944 році вона дала таки про себе знати. Стрілянина, відступ мадярських та німецьких військ, наступ радянських частин, як у фільмі тепер. Нам, дітлахам, 9-10-річним не до війни було. У нас «гумійова лопта» – це головна зброя на футбольному полі, правильніше ми її ганяли із хлопцями де тільки можна було: у парках, дворах, а ось коли уже виповнилося 14 років запросили в команду, яка була створена при Ужгородській електростанції. Через чотири роки приміряв футболку команди майстрів ужгородського «Спартака» і тривалий час виступав у нападі, півзахисті, а коли потрібно було ставав і стопером. До речі, ужгородська команда в ті часи уже була досить таки титулована: триразовий чемпіон УРСР, володар престижного кубка республіки. На жаль, за головну команду Закарпаття довелося грати недовго – призвали до лав Радянської Армії. Служив у Львові, правильніше грав футбол у одному із кращих військових клубів того періоду, який був при Будинку офіцерів. Наших хлопців-закарпатців у цьому армійському клубові грало до 50 відсотків. Чимало було й тренерів із нашого краю. Після демобілізації запросили в полтавський «Колгоспник». Тут також уже грали кілька закарпатців, зокрема, І. Котора, З. Бреньо, С. Горват, М. Теллінгер та А. Пелчарський. Називаю ці імена з тим, щоб ще раз нагадати, що в той період на Закарпатті було багато талановитих футболістів, котрі грали в різних клубах УРСР та СРСР.

– Ви три футбольні сезони грали в львівській армійській команді. Як «служилося»-футболилося?

– Справді, замість автомата мав футбольний м’яч, а взував не солдатські чоботи, а бутси. Зате скажу одне: стільки кілометрів, як футболісти, жоден із вояків «не мотав». А служилося нормально. У самоволку не бігав, хоча мав і спецпосвідчення. До речі, армійську команду Львова можна батром (спокійно – діал.) назвати закарпатською, бо більша половина гравців було саме з нашої області: крім мене за СКА Львів виступали: Ю. Сусла, М. Соломонко, Е. Ціцей, Й. Беца, Л. Калуя, С. Асталош, Е. Кеслер, Д. Ковач й інші.

Львів’яни, як правило, грали у тій самій зоні, що й ужгородський «Спартак» (першість СРСР, клас «Б»). За три роки футболісти ОБО та «Спартак» у календарних матчах зустрічалися шість разів. Перевага була на боці львів’ян: 2 виграші й чотири нічиї. Крім офіційних матчів було чимало цікавих товариських, навіть міжнародних зустрічей. Скажімо, у 1957 році до Львова приїжджали футболісти московського «Спартака» за яких виступав і мукачівець Іван Мозер. Гості переграли армійців з рахунком 2:1. А ось 1956 рік запам’ятався тим, що я в складі збірної команди ПрикВО брав участь у розіграші кубка Збройних Сил СРСР. Ми «добралися» до фіналу, де в Одесі зустрілися зі збірною командою Групи військ в Угорщині. В упертій боротьбі ми здобули гарну перемогу (2:1) й нам вручили чудовий трофей та різні цінні подарунки.

– Іване Юрійовичу, перепрошую, гадаю, Ви, є чемпіоном Європи серед сільських команд, коли виступали за полтавський «Колгоспник?

– Ні. Цей титул полтавці вибороли ще до мене, по-моєму, у вересні 1957 року. Я відіграв там лише один футбольний сезон і повернувся в Ужгород, де знову почав грати за ужгородський «Спартак», який в 1961 році перейменували у «Верховину». Був також граючим тренером у цій команді. Взагалі за команду майстрів виступав 14 років, із них за рідну «Верховину» – 10-ть.

– Подібний показник не може не викликати повагу. Крім того, як мені відомо, Ви відзначалися стабільністю. Мало кому вдавалося, скажімо, за один сезон зіграти всі заплановані матчі. Крім того, Ви багато забивали. До речі, в 1964 році навіть стали кращим бомбардиром своєї команди, провівши у ворота суперників 10 м’ячів. Що відчуває людина, коли забиває гол, особливо у відповідальному матчі?

– Це важко передати словами. Тебе ніби хтось підхоплює на незримі крила й несе, несе… Душа тріумфує, а тіло ніби ширяє в повітрі, і настає якась п’янка невагомість… А ти себе відчуваєш справжнім героєм, котрий подарував кілька хвилин радості своїм партнерам, тренерам і, звичайно, уболівальникам. Гол – це кульмінація у футбольному спектаклі.

Ще одне. Ви згадали 1964 рік. Це був один із кращих футбольних сезонів для закарпатців (у чотирьох попередніх ми тричі були 11-ми, а один раз – «чортова дюжина»). Лише одного очка не вистачало, аби ми зайняли друге місце в зоні й попали в головний фінал. А воно було втрачено в останньому турі в Івано-Франківську. Тоді ми із місцевим «Спартаком» (нині – «Прикарпаття»), який у підсумковій турнірній таблиці зайняв 12-те місце, зіграли внічию (0:0). І тільки через кращу різницю забитих і пропущених м’ячів ми пропустили вперед армійців Львова. Цей факт говорить про те, що кожен матч – відповідальний. А прохідних поєдинків не буває для футбольних колективів, які дорожать і підтримують свою репутацію.

– Голи бувають різними. Але найбільш, мабуть, запам’ятовуються ті, котрі вирішували долю принципового поєдинку?

– Безперечно. Особливо відповідальні матчі, як скажімо, кубкові. У 1959 році ужгородці зустрічалися з калінінградською «Балтикою». Ми виграли з мінімальним рахунком 1:0. Цей гол у ворота суперників провів я. Через два роки теж відповідальний кубковий матч із луцькою «Волинню» ми виграли з переконливим результатом 3:1. Автором дубля став я, а один автогол провів у свої ворота захисник гостей Кузьмін.

– Можливо, назвете ще якісь цікаві факти з ужгородського періоду?

– Взагалі про Ужгород та про закарпатський футбол можна писати томи, адже цій грі мільйонів присвятив все своє свідоме життя. Замалим не забув. У 1966 році, у мій останній футбольний сезон у складі ужгородської «Верховини», провів ювілейний 600-й гол нашої головної команди краю.

– Іване Юрійовичу, любителі футболу зі стажем добре знають Вас, як класного футболіста й тямущого тренера, а також відповідального працівника у ФФЗ. А ось що можете розповісти з того приводу, що колись Ви були чемпіоном області із боксу. Дивлячись на вас – цей факт має під собою підґрунтя. Як стали чемпіоном області у такому для Вас екзотичному виді спорту (в Івана Юрійовича зріст 1 метр 68 сантиметрів), як баскетбол, ніяк не можу второпати.

(Сміється) А чому й ні. Просто треба дуже захотіти. Якщо серйозно, то в складі ужгородської баскетбольної команди «Спартак», а тренером у нас був Шерегій, ми стали чемпіонами області. Так, я не був, як мовиться «королем на другому поверсі» з гуліверами, зате на першому – був господарем.

– Іване Юрійовичу, після того, як Ви «повісили бутси на гвіздок», чим в основному займалися?

– По правді казати, я бутси ніколи й не «вішав на гвіздок», просто залишив великий футбол, як гравець. Багато років був тренером, а відтак і старшим наставником головної команди Закарпаття.

– Найбільш вдалий футбольний сезон для Вас у ролі тренера?

– Безперечно, 1972 рік, коли ужгородська команда «Говерла» виборола срібні медалі чемпіонату країни у другій лізі серед українських команд класу «А». Я тоді в команді працював тренером разом із такими відомими фахівцями, як Д. Товт – головний тренер та О. Мальцев – начальник команди. А грали за команду такі відомі футболісти, як мс СРСР Т. Пфайфер, С. Варга, Й. Бордаш, І. Качур, Ю. Чірков, С. Войтко, В. Пінковський, М. Тимчак, С. Гаджа, М. Русин, В. Медвідь, В. Мелеш й інші. Називаю склад команди не випадково, адже саме в 1972 році ці футболісти виходили на поле у товариському матчі із багаторазовими чемпіонами СРСР – київським «Динамо» і виграли (матч відбувся на ужгородському стадіоні «Авангард»), з великим рахунком, до того ж «сухим»… 4:0. А за киян грали справжні аси футбольного ремесла, практично всі змс СРСР: Євген Рудаков, Вадим Соснихін, наш земляк Стефан Решко, Анатолій Трошкін, Володимир Мунтян, Віктор Колотов, Володимир Веремеєв, Олег Блохін та інші. До речі, 4 гравців були членами збірної СРСР (Рудаков, Блохін, Мунтян і Колотов).

Після матчу прославлений футболіст київського «Динамо», мс СРСР, зт України наш земляк Михайло Коман сказав: «Рахунок трохи несподіваний. Однак, приємно, що ужгородці значно «подорослішали». Тренери й команда на правильному шляху відродження хороших традицій закарпатського футболу».

– Пажо поза футболом. До речі, у Вас напрочуд добре домашнє вино. Сам свого часу пробував…

– Навчив батько, а його мій дід. А втім люблю поратися в саду-винограднику. Коли працюєш у саду, забуваєш усі житейські негаразди, що тебе оточують у повсякденному житті-бутті. Робота на землі – це відчайдушина для тіла. Жити в Закарпатті і не любити «тихе полювання» не можна. Хоча й справжню риболовлю шаную.

– Насамкінець, що для Вас був і є футбол?

– Я без нього не мислив і не мислю свого життя, хоча вже давненько на заслуженому відпочинку…

Тепер Іван Юрійович з дружиною та рідними проживає в Ужгороді.

Василь ГАДЖЕГА
Турнірна таблиця
Команда І В Н П З П РМ О  
1. Динамо 23 21 1 1 50 7 43 64  
2. Шахтар 23 18 3 2 72 21 51 57  
3. Дніпро 23 14 4 5 47 19 28 46  
4. Зоря 24 13 6 5 47 22 25 45  
5. Ворскла 23 9 9 5 30 24 6 36  
6. Олександрія 24 9 7 8 29 29 0 34  
7. Карпати 23 7 6 10 25 32 -7 27  
8. Сталь 22 5 8 9 20 28 -8 23  
9. Олімпік 22 5 6 11 21 31 -10 21  
10. Волинь 24 10 7 7 34 33 1 19  
11. Чорноморець 23 2 10 11 19 38 -19 16  
12. Говерла 26 3 7 16 16 45 -29 16  
13. Металіст 22 2 9 11 16 42 -26 15  
14. Металург З. 20 0 3 17 7 62 -55 3  
Опитування
Як завершиться 25-го туру "Олександрія" - "Говерла"?



Спонсори

 
 
Головна
Новини
Команда
Клуб
Сезони
Мультимедіа
Вболівальникам
Комерція
 
   
 
2012-2017 © ТОВ «Футбольний клуб «Говерла». Всі права захищені.
При використанні матеріалу сайту, посилання на fcgoverla.uz.ua обов'язкове.
Розробка і підтримка Yarega WebStudio